Офіційне оголошення війни - надто великий ризик для України, занадто багато залежить від оперативності реагування світової спільноти, та й дипломатичні втрати неминучі. У підсумку парламент лише формально закріпив існуючий розкол свідомості в голові українців - ми воюємо і не воюємо одночасно. Країна стала котом Шредінгера, який і живий, і мертвий паралельно, - проводить реформи, збільшує інвестпривабливість і покращує умови для бізнесу, а також ховає полеглих героїв. У підсумку: політсили, що пройшли в парламент, обіцяли покласти край війні в Донбасі і знайти їй мирне вирішення. Через пару місяців після обрання і довгих дебатів нардепи переклали цю відповідальність на світове співтовариство - нехай всі визнають Росію поганим хлопцем, а там, дивись, вона і загнеться під санкціями.
Новое время опублікувало полемічний коментар президента Фундації "Відкрите суспільство" про визначення Верховною радою
Верховна Рада України через 11 місяців після початку військового вторгнення в країну зважилася назвати ворога "агресором".
Якщо викинути з заяви Верховної Ради словесне лушпиння, залишиться, в принципі, три-чотири ключових прохання до світової спільноти:
1) визнати РФ агресором,
2) ввести проти Москви нові санкції,
3) повернути Крим, дати Україні зброя - поки що для оборони.
Відразу виникає питання про малодушності Ради. По суті, як це люблять обговорювати в українському сегменті Фейсбуку, Україна воює з Росією. Але все ж нардепи, які взяли на себе відповідальність за долю країни в цей непростий час, намагаються від неї вислизнути - ніби, згідно з влучним анекдотом про Кравчука, намагаються пройти між крапельками в сильній зливі.
Насамперед хоча б тому, що оголошення Росії агресором зроблено у формі звернення до світу. Можновладці в Україні вже давно і вперто наполягають на тому, що саме Росія винна в розпалюванні конфлікту в Донбасі. Дипломатичні зусилля Києва - вельми бляклі, часом з навмисним драматизмом, але все ж які є - були неефективні. Реальна реакція світової спільноти завжди була викликалана кров'ю - пасажирів рейсу МН17, автобуса під Волновахою, тролейбуса в Донецьку, жителів Маріуполя. Парламентарії, нехай не всі, але багато хто, використовували війну лише як привід для піару - насущні проблеми вирішує Кабмін, у Донбасі воюють ентузіасти, їм допомагають волонтери.
Депутати намагаються перекласти відповідальність на світове співтовариство - нехай всі визнають Росію «поганим хлопцем».
Повернемося до оруеллівської двозначності, тонко проявленою Радою у своєму зверненні. Визначення ООН говорить: "Агресія - використання збройних сил держави проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави, або ж будь-яким способом, несумісним з Хартією ООН". Там же, трохи нижче, зазначено, що "перше застосування збройних сил державою, що суперечить цій Хартії, є prima facie свідченням агресії". Тобто, те саме prima facie - це горезвісні зелені чоловічки в Криму.
У той же час формально Україна вже визначила агресора. Закон Про оборону України говорить, що "збройно агресія -! Застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройний агресією проти України вважається будь-яка з таких Дій: вторгнення або напад ЗБРОЙНИХ сил Іншої держави або групи держав на теріторію України, а такоже окупація або анексія части территории України". Там же, трохи нижче: "воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії”. Юристи можуть сперечатися, але тут не звучить альтернативність варіантів.
Не звучить вона і в наступному положенні: "У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни". Не може приймати, а саме приймає. Таким чином, після формального визнання агресії проти України закони диктують главі держави введення воєнного стану - принаймні в Донбасі. А також, як не прикро, подачу ВРУ на затвердження про оголошення стану війни.
Втім, всіх можна зрозуміти. Офіційне оголошення війни - надто великий ризик для України, занадто багато залежить від оперативності реагування світової спільноти, та й дипломатичні втрати неминучі. У підсумку парламент лише формально закріпив існуючий розкол свідомості в голові українців - ми воюємо і не воюємо одночасно. Країна стала котом Шредінгера, який і живий, і мертвий паралельно, - проводить реформи, збільшує інвестпривабливість і покращує умови для бізнесу, а також ховає полеглих героїв.
У підсумку що: політсили, що пройшли в парламент, обіцяли покласти край війні в Донбасі і знайти їй мирне вирішення. Через пару місяців після обрання і довгих дебатів нардепи переклали цю відповідальність на світове співтовариство - нехай всі визнають Росію поганим хлопцем, а там, дивись, вона і загнеться під санкціями. Конфлікт у Донецькій і Луганській областях, безсумнівно, закінчиться. І світ там будуть будувати все ті ж політики, які скиглили, піарилися і говорили гарні слова. Ймовірно, світ будувати будуть так само, як і боролися з війною - шкода, безпорадно, непрофесійно. Так чи ні - і в цій війні нам з вами доведеться ще й виховати собі нове покоління управлінців, які не будуть скидати з себе відповідальність.
