Київ є ласим шматком для гравців по обидві сторони політбарикад, оскільки це й потужна виборча платформа, й символічно важливий регіон. Коментарі експертів пропонують широкий спектр можливих дат, проте визначеної політичної волі за жодною з них поки не спостерігається.
Особливо це стосується Партії Регіонів, яка перед лицем економічних негараздів, намагатиметься будь-якою ціною демонструвати свій об’єднавчий потенціал. Поточна ситуація, проте, здається досить дивною – головним кандидатом від ПР продовжує залишатися Попов, який скоріше відіграє роль простого адміністратора столиці, ніж лідера, що змінить вподобання киян в бік провладної більшості. Складається відчуття, що за допомогою квазіідеологічного Попова влада намагатиметься деполітизувати Київ наскільки це можливо, щоб попередити його перетворення в твердиню опозиції.
Чим же матиме змогу маніпулювати влада на київській політичній арені?
По-перше, процесуальною невизначеністю виборів. Юридична колізія, створена суміщенням повноважень між мером та головою КМДА, мерство без міста Черновецького, невизначеність точки відліку повноважень адміністрації Попова – така процесуальна плутанина, безсумнівно, переводить питання формування столичної влади в «площину політичної доцільності» як її охрестив член ЦВК Михайло Охендовський. Рішення, скоріш за все, доведеться приймати в парламенті, проте якого формату воно має бути? Знову ж таки, скільки зацікавлених сторін, стільки й бачень.
По-друге, важливим питанням залишається й перелік повноважень, які отримає потенційний міський голова. І чи буде він в кінці-кінців суміщати посади голови КМДА й мера? Ризики великі. В разі суміщення посад експерти прогнозують т.зв. «варіант Черновецького» за яким потенційного переможця від опозиції (а судячи з політичних настроїв киян опозиційний кандидат тут має значно більше шансів) цілком законно можна усунути з посади голови КМДА за формальною причиною «невиконання доручень президента». А Конституційний суд за вкоріненою вже конвейерною логікою видасть рішення, що звільнена з посади голови КМДА особа через суміщення посад не може бути й міським головою. Такий сценарій зумовить ситуацію, коли обов’язки обох голів будуть виконувати заступники, що вберігає провладні сили від надмірного домінування опозиції в столичному регіоні. Можливі й інші конфігурації, але логіка зрозуміла – регіонам вигідно залишати Київ в деідеологізованій «сірій зоні» якомога довше в надії перевести шальки вподобань киян на свою сторону.
По-третє, вже в розрізі опозиції, незрозумілим залишається хто все-таки стане кандидатом від опозиції й чи буде він єдиним. Якщо відкинути можливі каверзи влади й на хвилину уявити, що київський голова матиме повноваження Омельченка, найефективнішою кандидатурою виглядає все той же Кличко. Харизматичний лідер, технократично налаштована команда, прагматизм і відкритість – гасла УДАРу гармонічно вписують в контекст Києва, спраглого до реформ. Підтримку опозиції на виборах президента такий мер безсумнівно забезпечить.
Проте в реальних умовах чи ризикне Кличко поставити на кін можливу участь в президентських перегонах, заради потенційної «вовчої ями» від Банкової? Злити мера від опозиції або ж зробити його заручником символічних «черновецьких» повноважень це, мабуть, блакитна мрія регіоналів. Якщо ж Кличко не погодиться, хто тоді? Гриценко заявив про готовність вийти на заміну, проте за такого сценарію шанси Попова на перемогу різко зростають. Ляшко? До настільки «радикальних» реформ схиляться хіба що студенти та пенсіонери, вбачаючи в людині з вилами такого собі хвацького Черновецького від опозиції. Порошенко виглядає як можливий усереднений варіант, проте ризики бути «кинутим» високі й для нього. Знову ж таки, бачимо, що є всі шанси консервувати Київ в «сірій зоні» Попова, який начебто й нейтральний, але слугує блоком від надмірної інтенсифікації в столиці антивладних настроїв.
Тезу про сіру зону підкріплює й начебто пасивність провладних гравців в питаннях проведення чергових (чи позачергових) виборів міського голови столиці. Проведемо влітку, або ж в 2014 чи в 2015. ПР займає вже добре опрацьовану позицію вичікування помилок ще неконсолідованої слабкої опозиції. Розставити «вовчі ями» й заманити туди якнайбільш бойового та зубатого вовка – все це виглядає як ефектний прийом, що обіцяє значні вигоди. Не втрапити в таку яму й має намагатися опозиція, забуваючи про амбіції й спрямовуючи свої сили на конкретизацію й укріплення через парламент стратегічно важливої посади мера столиці та його повноважень.
