Проте, політична система України перебуває у етапі становлення та активних трансформацій: радянська спадщина та умови розвитку країни протягом 20 років незалежності визначили специфіку становлення суспільних та політичних інститутів, зокрема партійну систему.
Діяльність політичних партій в Україні та структура, яку вони утворюють, є контроверсійним полем для дослідника.
Виключно формальний інституційний підхід дає змогу казати про партійну систему в Україні як про атомізовану — на даний момент у країні налічується 199 партій (Державна реєстраційна служба, 2013). З іншого боку, фокусування уваги на ключових гравцях політичного поля дасть змогу концентруватися, наприклад, на парламентських чи найбільш рейтингових партіях.
Невизначеність самого поняття - “партійна система України” - змушує залучати до аналізу партійної діяльності широкий спектр економічних, соціальних та політичних позицій, за допомогою яких відбувається структурування простору політичних партій. Нашою метою є коротке окреслення поточних тенденцій даного поля та прогнозування альтернатив його еволюції.
Попередні тенденції
Становлення партійної системи в Україні нерозривно пов’язане із здобуттям незалежності та розвитком суверенної держави. З одного боку, початком можна вважати перехід від одно- до багатопартійності, який було здійснено в останні роки існування СРСР. На першому етапі появи політичних партій механізм їх утворення переважно відбувався за схемою “знизу-догори”, а їх лідерами ставали представники технічної та гуманітарної інтелігенції, колишні номенклатурники; крім того, окремими успішними підприємцями створювалися політичні бізнес-проекти (як-от ВО “Громада”), які згодом набували партійного статусу (Центр Разумкова, 2010). Початкове об’єднання опозиційних сил задля протистояння комуністам із здобуттям незалежності переросло у мультипартійну структуру, зумовлену наявністю значної кількості центрів впливу та проектів розбудови нової країни. Таким чином, перший етап функціонування партійної системи України відзначився значною атомізацією.
Викривлення сутності плюралістичного політичного діалогу, штучне відсторонення політичних партій від боротьби за розподіл владних та економічних ресурсів деформував подальшу еволюцію партій: парламент був політично роздрібленим, що посилювало інститут президента та заважало партіям здобути авторитет та відповідальність для прийняття політичних рішень (Шведа, 2009).
1998 рік став переломним для становлення партійної системи — було запроваджено змішану виборчу систему. Перехід до голосування за партію та відповідне збільшення одномандатних округів удвічі посилило позиції добре організованих партій, які могли забезпечити власну перемогу із використанням адміністративного чи фінансового ресурсу. Таким чином, українська партійна система поповнюється двома феноменами — партіями влади (на той час, НДП та АПУ) та партіями-проектами ФПГ (Центр Разумкова, 2010), які на той час отримали уже достатньо кількість ресурсів для підкорення не лише економічного, але й політичного поля. Результати парламентських виборів 1998 року показали, що єдиної загальнонаціональної партії з рівномірним розподілом підтримки немає: більшість політичних проектів локалізовані в регіонах або представляють ідеологічні меншини, чи просто власні інтереси (Шведа, 2009).
Другий термін Президента Л. Кучми парадоксально допоміг структурувати партійну систему: із невиразної опозиції “сильні ліві - слабкі праві” розмежування було фокусоване на лінії “пропрезидентські — антипрезидентські” сили (Центр Разумкова, 2010).
Пік протистояння — Помаранчева революція — вніс значні зміни до партійної системи через запровадження пропорційної виборчої системи, що дало змогу перейти від поляризованого плюралізму початку 2000-их років до поміркованого плюралізму, який можна відраховувати від парламентських виборів 2006 року. За каденції Президента В. Ющенка українським партіям довелося зіткнутися із складними коаліційними перемовинами та розпуском Верховної Ради.
Президентство В. Януковича у котре змінило інституційні механізми щодо партій та парламенту: відбулося повернення до інших принципів функціонування центральних органів влади, зокрема ВР. Крім того, потенційні зміни до виборчого законодавства матимуть безпосередній вплив на подальший розвиток партійної системи України.
Перспективи розвитку ключових партій
Для об’єктивного розгляду партійної системи України варто змістити фокус аналізу з безпосередньо партійних структур на ті групи еліти, які ці об’єднання репрезентують. Еліти-актори звикли до використання партій як одноразових проектів, яких можна позбавитися у разі неотримання очікуваних вигод, тож значно більша увага мусить бути приділена на мотивацію груп еліт, яка підтримує чи розхитує стабільність партійної системи (Bader, 2009). Таким чином, розглядаючи поточну ситуацію та потенціал розвитку провідних партійних гравців на політичному полі, ми не можемо оминути ті угруповання, які знаходяться за фасадом політичних партій.
Партія регіонів
На момент 2013 року Партія регіонів остаточно закріпила за собою статус “партії влади”, яким у свій час насолоджувалися НДП чи СДПУ(о). Серйозна політична боротьба на низовому рівні не стала найбільш ефективним інструментом ПР, оскільки політичні дивіденди вона, як правило, отримувала внаслідок дезорганізації опонентів чи ефективних переговорів з конкурентними елітами.
Так, тріумф на парламентських виборах 2006 року не був би закріплений прем’єрством лідера партії, якби не серйозне протистояння у “постпомаранчевому” блоці між В. Ющенком та Ю. Тимошенко. Ключову роль в утворенні про-регіональної коаліції відіграв О. Мороз, який отримав значні політичні (пост спікера) та, що найбільш вірогідно, фінансові дивіденди. Проте ПР виявилася занадто активною у монополізації парламентської влади — практика залучення опозиційних депутатів до підтримки проектів регіоналів через різноманітні стимули виявилася безпосередньою загрозою Президентові В. Ющенку, через що він розпустив парламент. У наступній каденції регіоналимали опозиційний статус аж до обрання свого лідера, В. Януковича, президентом — тоді у непрозорий та сумнівний спосіб відбулося переформатування парламентської більшості, згодом закріплене не менш неоднозначним рішенням Конституційного Суду України. Таким чином, ми бачимо характерні для ПР тренди: порушення вертикальної комунікації всередині партії, схильність до вирішення питань у договірний спосіб (як-от Універсал національної єдності, неодноразові невдалі спроби проведення напівтаємних переговорів з “Нашою Україною” та Блоком Юлії Тимошенко тощо).
У парламенті чинної каденції регіонали зуміли отримати власну більшість разом лише із комуністи — багато в чому завдяки поверненню змішаної виборчої системи, де на мажоритарних округах представники партії влади отримали значні переваги у доступі до різноманітних ресурсів.
Традиційно Партію регіонів пов’язували із олігархом Р. Ахметов, який вважався головним “інвестором” та “замовником” партії. Проте за останні роки значної ваги набула інша внутрішньопартійна група, яку у медіа називують “група Фірташа” чи “група Росукренерго”, що пов’язана з інтересами іншого олігарха Д. Фірташа[1]. Відповідно, наразі відбувається закулісна боротьба за владу всередині партії та вплив на Президента. Більше того, наразі можна вести мову про прагнення В. Януковича максимально послабити вплив ФПГ на
нього через призначення на владні посади людей, лояльних особисто до нього. Крім того, існують серйозні приводи вважати про концентрацію потужних економічних і владних ресурсів у руках групи, що безпосередньо віддана Президентові, - так званої “Сім’ї”[2].
Вливання до лав ПР «Сильної України» замість очікуваного зростанні кількості центрів впливу та активізації конкуренції між лідерами повністю знищило потенційного лекторального опонента Віктора Януковича — Сергія Тігіпка, зокрема, завдяки призначенню його на посаду у Кабміні, що відповідала за соціальну політику — та реформи у якій можна вважати провальними. Наразі майже аналогічну долю повторює Наталія Королевська — із абсолютно технічним проектом “Украна — вперед!”
Проте подібна тактика лише відтерміновує посилення внутрішньопартійної боротьби. Такимчином, можна припускати деструктивні процеси всередині партії, які можуть призвести до фракціонування чи розпаду партії.
Ситуація у політичній силі спокійна та тиха, проте може виявитися затишшям перед бурею. Так, агресивна політична поведінка групи Президента Віктора Януковича – так званої “Сім’ї” - викликає супротив через перетворення депутатів з гордих «володарів життя» на сіру масу кнопкодавів, яка обслуговує позиції справжньої еліти. Тим не менш, патерналістична культура, особиста відданість лідеру та страх за власні інтереси змушують до покірності найвищому керівництву партії.
Відповідно, про виконання передвиборчих обіцянок можна вести мову лише у контексті майбутньої президентської кампанії-2015, тоді як у інших позиціях регіонали змушені слідувати волі Кабміну та Глави держави, перед якими стоять непрості економічні питання, що потребують непопулярних рішень.
“Батьківщина”
Історії партії “Батьківщина” достатньо для того, щоб чітко зрозуміти її прив’язаність до особистості лідера та орієнтацію на опозиційну діяльність. Проте сила цієї партії – харизматичний лідер – стала головною ж її слабкістю: питання внутрішньопартійної демократії та розвитку партійних кадрів залежить не від організаційної структури партії, а безпосередньо від волі голови.
Запровадження фасадних демократичних структур на кшталт праймеріз не приховало істинної вождистської суті партії – сама Юлія Володимирівна заявила про відсутність конкурентів: «Я ще років 20 можу на будь-які праймеріз ходити і нічого не боятися»3. Останній рік загострив цей недолік – суд та ув’язнення Юлії Тимошенко призвели до дезорганізації всередині партії.
Відповідно, доля партії залежить від долі її керівника, яка наразі залишається невизначеною.
Більше того, ув’язнення ключової особи значно впливає на політичну риторику об’єднання опозиційних сил. Так, замість реальних кроків на зміну соціополітичної ситуації на перший план висувається звільнення Юлії Тимошенко, що у дискурсі прирівнюється до вирішення кризових суспільних явищ. Таким чином, значний ресурс політичної сили по суті використовується на розв’язання ситуації з однією особою.
Вилучення ключового елементу партії “Батьківщина” деформує сутність цього об’єднання: по-перше, змінюється репрезентативна функція партії – мета із захисту інтересів виборців фокусується на захистові прав свого лідера; по-друге, фактична відсутність стрижневого харизматичного базису партії сприяє дифузія партії як органічної цілісності. В умовах тиску з боку владних структур “Батьківщина” маргіналізується у політичному полі і може бути подрібнена шляхом виокремлення певних фракцій (як-от група Н. Королевської). Поточнийстатус “Батьківщини” (та фракції БЮТ) у Верховній Раді – головна опозиційна сила – було предметом предметом активної боротьби нових політичних сил – таких як “Фронт змін” Арсенія Яценюка, “Громадянська платформа” А. Гриценка тощо, доки вони не об’єднали зусилля у передвиборчих баталіях.
Таким чином, доля другої за популярністю політичної сили в країні наразі прямо залежить від розвитку подій довкола Юлії Тимошенко: її звільнення гарантує відродження “Батьківщини” як основного опонента чинній владі; в інакшому випадку відбуватиметься активна боротьба за її політичну спадщину із паралельною дисоціацією організаційної структури партії.
Ситуація із внутрішнім кліматом у фракції багато в чому виявилася передбачуваною – зокрема, щодо конфліктів та появи «зрадників», а також конфліктів щодо лідерства. Таким чином, пріоритетом політичної сили у парламенті є збереження внутрішньої єдності та опонування найбільш скандальним ініціативам ПР (якими вони відволікають увагу від проблем з економікою), що, зрозуміло, перешкоджає фокусуванню на передвиборчих обіцянках.
Більше того, зрозуміло що в умовах відсутності доступу до влади та підготовки до президентських баталій, опозиціонери навряд чи виділять достатньо уваги ґрунтовному припрацюванню законопроектів щодо власних передвиборчих обіцянок. Проте чи зуміє Батьківщина довго грати з електоратом виключно на грунті критики – з 2010 року – зберігаючи прихильність до своєї сили без конструктивних змін, покаже час.
«Постпомаранчеві сили»
До безпосередньо ВО Батьківщина під загальним терміном “постпомаранчеві сили” можна долучити політичні партії, які отримали доступ до влади після Помаранчевої
революції або ж утворилися на їх основі — а також взяли участь у виборах під прапорами Об’єднаної опозиції. У першу чергу ми ведемо мову про “Нашу Україну” (яка через амбіції Віктора Ющенка пішла окремим списком та отримала нищівну поразку”, “Фронт змін», “Громадянську платформу” та “Народну самооборону”.
Відзначимо, що “Наша Україна” стала справжньою “кузнею кадрів” для української політики — звідти взяли старт Арсеній Яценюк, Віктор Балога, В'ячеслав Кириленко, Анатолій Гриценко, — кожен з них наразі отримав власні політичні чи партійні проекти. Тим не менш, сама партія залишилася невпорядкованою та дезорієнтованою — часта зміна формальних лідерів (Роман Безсмертний — Юрій Єхануров — Віктор Балога —В‘ячеслав Кириленко — Віра Ульянченко – ВікторЮщенко) та постійні вагання між двома більш потужними силами остаточно змішали настрої всередині партії та її впевненість у подальших перспективах. У підсумку, це і підірвало електоральні успіхи партії. Повернення Віктора Ющенка до активної партійної діяльності підірвало можливу динаміку для повернення помаранчевої сили на орбіту розвитку через відсутність чіткої лідерської позиції, визначення пріоритетів та ідеологічніих засад діяльності партії, припинення внутрішніх чвар та неузгодженості. Незграбність політичного маневрування, брак іміджевого оздоровлення звели нанівець шанси «Нашої України» конкурувати за звання «третьої сили».
УДАР Віталія Кличка
Будучи новачком політичного поля України, політична сила відомого українськогоспортсмена зуміла вдало використати як свою свіжість, так і імідж лідера партії. Важливим для нашого аналізу є чітке позиціонування політичної сили як правоцентристської та достатньо виважений набір обіцянок у цьому річищі. Тим не менш, внутрішній ресурс партії зосереджений на закріпленні своїх позицій у середовищі опозиційних чинному режимові політичних сил, у той час як депутатам бракує досвіду для ефективної реалізації передвиборчих тез.
Ураховуючи зростання рейтингу Віталія Кличка та його реальні шанси конкурувати з В. Януковичем на майбутніх президентських виборів багато в чому визначатимуть поведінку партії у парламенті. Окрім внутрішньоопозиційної конкуренції УДАРові потрібно буде закріпитися в очах виборця певними реальними крокам. Враховуючи природу політичної системи, варто очікувати зростання кількості популістичних законопроектів та змагання із партією влади за певні соціально-гуманітарні позиції, на кшталт тарифів ЖКГ, податків, соціальних виплат, а також положень трудового законодавства.
ВО Свобода
Прорив націоналістичної політичної сили до українського парламенту, безперечно, спровокував певну ейфорію та зухвалість партії Олега Тягнибока. Тим не менш, враховуючи сподівання електорату на них, як на силу, здатну агресивну протидіяти політиці влади, Свобода отримала роль певного “трікстеру” Верховної Ради — політичної сили, що не скільки сприймається як серйозна альтернатива Партії регіонів, а скільки достатньо активного елементу ВР, що у випадку конфлікту здатен до силового та активного опорові рішенням більшості.
Таким чином, Свобода вимушена до зосередження на діяльності, що закріпить їх позиції в очах базового виборця. Відповідно, активність націоналістів зосереджена на питаннях мови, релігії, геополітичного вибору та консервативних цінностей — на противагу реальному вирішенню ряду економічних та соціальних питань. З прагматичної точки зору, Свободі варто направити більше зусиль на генерування політичних альтернатив зі сфери добробуту громадян, що сприяло б їх електоральному просуванню на Схід України, а також активній роботі з виборцем.
З іншого боку, електоральний та ідеологічний коридор ВО Свобода примушує її до дій специфічного характеру, що зумовлює її сприйняття як деконструктивної сили, яка необхідна лише для протистояння найбільш скандальним та резонансним вчинками парламентської більшості. Відповідно, політична сила виявляється обмеженою власними обіцянками, на захист ключових з яких вона витратить значні ресурси, проте навряд чи знайде підтримку політичної більшості у парламенті. Більше того, радикалізм може послабити її позиції у опозиційному середовищі, враховуючи також президентські амбіції Олега Тягнибока.
Резюмуючи вищесказане, зауважимо, що реальна ефективність Свободи лежить у площині спільної з Батьківщиною та УДАРом боротьби за соціально-економічними позиціями. Тим не менш, національний романтизм політичної сили зміщує акценти на протилежні, що змушує сумніватися в успіхові реального виконання передвиборчих тез партії.
Комуністична партія України
Вочевидь, аналізувати політичну позицію комуністів та їх виконання передвиборчих обіцянок видається нудним. Їх агресивна антикапіталістична кампанія зуміла активізувати розчарованого у політиці сили Віктора Януковича виборця, проте перші кроки у парламенті довели опортунізм та цілковиту лояльність “червоної” політичної сили.
Тим не менш, розглядаючи поведінку комуністів стосовно видобування сланцевого газу в Україні, можемо передбачувати зіткнення КПУ та ПР у площині політики щодо Російської Федерації, у якій перші виступають ледь не лобістами північного сусіда в українському парламенті.
Однак, президентський потенціал Петра Симоненка прямує до нуля — а отже, комуністи можуть вдало використати свою політичну позицію та настрої ностальгічно орієнтованого електорату як предмет торгу, укотре здобувше політичний зиск з конфлікту ключових політичних гравців. Все ж таки, головні позиції платформи КПУ — соціалістична економіка, значне збільшення ролі держави, ультраконсерватизм у формі відродження цінностей доби СРСР — залишаться лише маніфестаціями.
Відверте здивування викликає пасивність КПУ щодо залучення молодого електорату — особливо, враховуючи зростання лівих настроїв серед студентства, а також активне використання тез лівих мислителів відповідними політичними силами у Європі. Комуністи традиційно орієнтовані на короткострокові переваги, а отже, їх роботу щодо реалізації власних обіцянок у чинному парламенті можна прогнозувати як мінімальну.
Ідеологічний розріз потенціалу партійної системи
Говорити про ідеологічність українських партій можна виключно в теоретичному аспекті: на практичному рівні вони виступають як прагматичні актори, які керуються не доктринальними положеннями, а принципом вигід та витрат. Політтехнолог Д. Богуш наголошує, що ідеологічний розвиток ніколи не був пріоритеом партій в Україні (2011). У ролі ідеології виступають окремі гасла,які слугують не стільки орієнтиром для діяльності скільки методом активізації свого електорату, як, наприклад, тези щодо російської мови, НАТО чи євроінтеграції.
Серед однієї з причин подібної ситуації Д. Богуш називає соціальний популізм та його подальше перетворення у «віртуальний»: ілюзорні конфлікти, задоволення, події, ток-шоу тощо.
Тим не менш, певний ідеологічний рівень діяльності партій проявляється у випадку їх доступу до виконавчої влади: у такому випадку урядування спирається на ті чи інші ціннісні засади. Комбінований аналіз програм, заяв та, щонайважливіше, методів урядування трьох основних політичних сил (Партії регіонів, Блоку Юлії Тимошенко та «Нашої України») за останні 5 років (відповідно, уряди В. Януковича, Ю. Тимошенко та Ю. Єханурова) показують наступні тенденції цих сил: ПР — до консерватизму, БЮТ — до соціал-демократії, НУ — до лібералізму (Павленко, 2008).
Безперечно, говорити про глибинність ідеологічних засад зарано, проте можна припустити, що виборці, підтримуючи ті чи інші політики, схиляються до того чи іншого варіанту ідеологічного світогляду, що в перспективі може призвести до рафінування політичних поглядів як громадян, так і політичних сил.
Останні передвиборні кампанії в Україні у ідеологічному розрізі відповідали економічному баченню голосування: відбувалася конвергенція доктринальних засад партій у бік соціального популізму з метою завоювання прихильність «median voter» та експансії на електоральне поле опонентів; відповідно на політичному спектрі «ліві-праві» відбувалася концентрація політичних сил на центристських позиціях (Ware, 1996). Проте подібність політичного продукту призводить до розрізнення партій виключно за персоналіями лідерів, таким чином, можна припустити, що у середньотерміновій перспективі партії викристалізують ряд ідеологічних засад.
Тут також важливо врахувати традиційну регіоналізацію політичних сил [3]: виокремлення трьох макрорегіонів, які вирізняються за прихильністю до різних політичних сил. Спрощено можна сказати, що прихильність на лініях «лібералізм — консерватизм», «опозиція — влада», «праві — ліві» паралельна лінії Захід — Схід.
Говорячи про адаптацію партій до нових умов та модифікацію власної ідеології, варто зазначити парадокс: консервативні партії, першопочатково орієнтовані на опір соціально-політичні змін, виявляють найбільшу гнучкість (Ware, 1996). В українських умовах це яскраво видно на прикладі Партії регіонів, яка від антизахідної риторики перейшла до повної підтримки євроінтеграції.
Перспективи т.з. «нішових» партії в Україні неоднозначні. З одного боку, є достатньо потужне ВО «Свобода», яке зайняло наразі правий фланг політичного спектру (Павленко, 2008). З іншого — ліві партії на кшталт КПУ та СПУ мають примарне політичне майбутнє з кількох причин: 1) неминуче старіння їх традиційного електорату та фактична відсутність роботи з молоддю; 2) кон’юнктурна та бізнесова орієнтація діяльності партій; 3) активневикористання лівих гасел крупними партіями, що зводить відповідні ідеї до соціального популізму; 4) акцент на парламентську форму боротьби без прагнення отримати доступ до виконавчої влади.
Тим не менш, попит на ідеологічні партії в Україні практично відсутній у зв’язку з низьким рівнем політичної освіченості громадян: дослідження показують, що лише третина громадян може чітко визначити власну прихильність до тієї чи іншої частини політичного спектру, дві третини не змогли позиціонувати себе ідеологічно (Центр Разумкова, 2007); загалом, уявлення про поділ партій на ліві, праві та центистські обізнані близько 35% громадян, 60% прямо заявили, що нічого про це не знають (Центр Разумкова, 2009). Таким чином, чітке позиціонування політичних партій можливе у випадку відповідного суспільного попиту, який, у свою чергу, залежить від підвищення рівня політичної освіченості.
Прогноз еволюції партійної системи
Наукові доробки у галузі дослідження партійних систем дали різні варіанти типологій партійних систем: зокрема, класичними стали погляди на партійні системи Дж. Сарторі, А. Ліпхарта, К. Фон Бойме (von Beyme).
Тим не менш, у лонгітюдному аналізі вони не є адекватними інструментами для дослідження, як через загальні характеристики типологій, так і через викривлену концептуалізацію та операціоналізацію основних змінних (Pennings, 1998, p. 80). Таким чином, П. Пеннінгс пропонує синтезований підхід, який включав би у себе три ключові компоненти партійних змагань: голоси, посади (office) та політики (policies). Фокусуючись на ключових гравцях у цих категоріях можна певним чином класифікувати партійну систему. Автор також наголошує на тому, що партійна система є path-dependent — тобто, серйозні та різкі зміни у ній неможливі.
Проектуючи подібну тричленну схему на сферу партійної діяльності в Україні наразі можна побачити, що складова політик практично монополізована Партією регіонів завдяки їх домінуванню у виконавчій гілці влади. Сфера посад має більш конкурентний рівень, особливо на місцевому рівні — на вищих щаблях ключові посади, як правило, мають представники ПР чи партій-сателітів.
Найбільш конкурентною є сфера голосів, як представники партії влади прагнуть захопити через наявні ресурси — посади (використання адміністративного ресурсу) та політики (зміни до виборчого законодавства).
Таким чином, найбільш ефективною тактикою для опозиційних партій є максимальний захист голосів своїх виборців та боротьба за конкурентні правила виборчої боротьби.
Для врахування латентності та інерційності партійної системи варто коротко окреслити попередні моделі за такою схемою. Період 2005 року акумулював у представників «помаранчевих сил» усі ресурси: голоси, посади та політики, проте бажання їх переділу викликало боротьбу всередині блоку, через що на виборах 2006 року ресурси було втрачено: голоси здобула ПР, а з ними і посади.
Проте позачергові вибори 2007 року розклали нову структуру, яка закріпилася до президентських виборів 2010 року: ПР мала суспільну підтримку, БЮТ тримав посади, «Наша Україна» (в особі Президента) намагалася утримувати монополію на закладання порядку денного. Таким чином, у партійній системі України закріпився тричленний поділ, оскільки жодна сила протягом значного періоду часу не могла втримувати бодай два ресурси. Після приходу до влади В. Януковича та парламентських виборів 2012 року ПР сконцентрувала два ресурси — посади та політики, зі значними позиціями у сфері голосів, але багато в чому ця концентрація є штучною та не відповідає логіці демократичного процесу.
Ми дозволимо собі зробити сміливе припущення щодо середньострокової перспективи розвитку партійної системи в Україні. У найближчі роки, у випадку збереження пропорційної чи змішаної виборчої системи, партійна система тяжітиме до формату функціонування «3+1». Під таким формулюванням маємо на увазі те, що політична боротьба не може бути локалізована між двома провідними гравцями — існує третій гравець, який стає на той чи інший бік для встановлення балансу та політичної стабільності. У форматі трьох — ПР, БЮТ та НУНС — відбувалися постійні парні переговори щодо спільного протистояння третьому учаснику верхівки політичної піраміди.
Наразі замість НУНС у тричленній структурі присутня пара “Свобода” та партія “Удар”, розташовані на правому фланзі політичного спектру. Отже, формулювання «3+1» містить під собою поєднання тричленної структури, що утворюється системою зв’язків між «топовими» гравцями партійного поля, у якій відбувається конвергенція ідеологій; у той час присутнійпринаймні ще один учасник, «+1», який протиставляє себе цим трьом гравцям та пропонує світоглядну альтернативу. Так було із «Фронтом змін», який позиціонував себе як кардинально нову політичну силу; наразі таким чином відбувається позиціонування В. Кличка чи ВО “Свободи”, які претендують на якісно відмінний рівень політичної пропозиції.
Крім того, подібний тричленний поділ відображає реалії української електоральної географії: макрорегіони Захід, Центр та Схід мають тенденції до прихильності одній з трьох політичних сил. Беручи до увагу швидкоплинність українських партійних проектів, можна також підкреслити таку тенденцію: відбувається поступове заміщення елементів трикутника трьох партій за регіональною основою: слабка «Наша Україна» прихильниками правих ідей на Заході була заміщена ВО «Свобода», помірковано налаштований Центр обрав сполучення БЮТ та “Фронту змін”. Відповідно, можна припускати аналогічне оновлення на Сході.
ПР вдало убезпечила себе через інкорпорацію найбільш імовірного конкурента у власному базовому регіоні - “Сильну Україну” С. Тігіпка — що результувалося у посиленні комуністів. Логічно було припускати активність УДАРу у цьому регіоні, проте сила Віталія Кличка зосереджена на змаганні на центральному фронті.
Коротке резюме
Список використаної літератури і джерел
1. Bader, M. (2009). Understanding Party Politics in the Former Soviet Union: Authoritarianism, Volatility, and Incentive Structures. Demokratizatsiya, Vol. 17, pp. 100-114.
2. Pennings, P. (1998). The Triad of Party System Change: Votes, Office and Policy. In Comparing Party System Change ed. by P. Pennings & J.-E. Lane. London: Routledge.
3. Ware, A. (1996). Political Parties and Party Systems. Oxford: Oxford University Press.
4. Богуш, Д. (2011). Майбутнє ідеології українських партій. Українська правда. Режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/bogush/4d77a0039cff4/
5. Державна реєстраційна служба. Реєстр політичних партій (станом на 1.05.2013). Режим доступу: http://www.drsu.gov.ua/party
6. Павленко, І. (2008). Ідеологічні трансформації провідних політичних партій України. Стратегічні пріоритети, No 1 (6), с. 13-19.
7. Центр Разумкова. (2008). Соціологічне опитування: «За своїми політични-ми поглядами Ви ближчі до лівих, правих чи центристських політичних сил?». Режим доступу: http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=157
8. Центр Разумкова. (2009). Соціологічне опитування: «Партії поділяються на ліві, праві та центристські. Чи знаєте Ви або маєте якесь уявлення про те, чим відрізняються, наприклад, праві партії від лівих?». Режим доступу: http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=555
9. Центр Разумкова. (2010). Партійна система України: особливості становлення, проблеми функціонування, тенденції еволюції. Національна безпека і оборона, No 5.
10. Шведа, Ю. (2009). Партійні системи незалежної України: етапи трансформації. Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації. No3, с. 50-55.
[1] "Янукович розучився приймати рішення" — Інтерв’ю з Т. Чорновілом. “Газета по-українськи”, № 1299 від 07.10.2011.
[2] Лещенко С., “Любі друзі Олександра Януковича” - Українська правда, 07.11.2011. Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/11/7/6738086/
[3] Електоральні карти виборів Президента 2010 року, парламентських виборів 2007 та 2006 рр.
Режим доступу: http://da-ta.com.ua/election_agitation/3674.htm; Результати місцевих виборів 2010 р. Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/11/8/5552584/
